Бердянського державного педагогічного університету

ЛІТЕРАТУРА
1. Всесвітня та зарубіжна література / за ред. Козира. – К., 2001. – 231 c.
2. Історія Єгипту : у 2-х книгах. – К., 1999. – 223 с.
3. Сім чудес світу. – М., 2000. – 342 с.
Владислав Іванчук,
1 курс Інституту психолого-педагогічної освіти та мистецтв.
Наук. керівник: аспір. Ю. Ю. Королевська
ПОХОДЖЕННЯ ТА ВЖИВАННЯ ТЕРМІНУ “УКРАЇНА”
У наш час зріс інтерес до походження українського народу та його мови. Про це свідчать численні публікації, серед авторів яких не тільки фахівці-вчені, але й аматори-журналісти, письменники, інженери, лікарі, комерсанти тощо. Тому і не дивно, що поряд з науковими висновками, підтвердженими документами й фактами, висловлюється чимало казкових і міфічних уявлень про історію нашого народу та його мови. З іншого боку, деякі автори, дотримуючись застарілих догм і поглядів, відсувають початок самостійної історії українців і формування української мови аж до XVII – XVIII ст., а всі попередні періоди пов'язують з існуванням російської державності. Походження слова “країна”, “вкраїна”, “україна” губиться в темряві античних віків. “Країна”, “вкраїна”, “україна” синоніми, що мають одне слов’янське і українське походження. С. Шелухін виділяє спільний корінь “krajь” – у значенні [своя] “країна”, [власна] “земля”.
Найвірогіднішою й найпереконливішою слід вважати версію, яка пов'язує назву Україна зі словами край, країна, хоч зв'язок цей не прямий, а значно складніший. Як дослідив український учений В. Скляренко [3], процес становлення поняття “Україна” був досить тривалим і мав декілька етапів. Оскільки слов'янські племена споконвіку мали свої території, які здебільшого відділялися природними рубежами – річками, лісами, болотами, солончаками (отже, ніякої мішанини племен не було), давньослов'янське слово край “відрізок, шматок землі” набуло нового значення – “територія, що належить племені”, а згодом також і значення “крайня межа території племені, початок (або кінець) території племені, берег”. На означення простору в праслов'янській мові вживався спеціальний суфікс -іна (dol + ina = dolina “долина”, niz + ina = nizina “низина”). За цим самим зразком ще в праслов'янський період утворилося і слово країна (kraj + ina) у значенні “територія, яка належить племені”. Разом з іменником край у праслов'янській мові був також іменник украй (*ukrajь), що означав “відрізок від шматка; відділений шматок землі; відділена частина території племені; крайня межа відділеної частини території племені” [2]. На час визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі під проводом Богдана Хмельницького (1648–1654 рр.), як відзначає В. Скляренко, Україною називалися не тільки запорозькі, а вже всі наддніпрянські землі. Очевидно, від цього часу під Укрáїною стали розуміти цілу країну. Згодом ця назва поширилася й на інші східноукраїнські землі. Західноукраїнські землі й далі називалися Руссю, але поступово назва Україна поширилася й на західний реґіон і стала спільною для всієї етнічної території українців [3].
У різні часи назва “Україна” обіймала дещо різні за змістом поняття. Спочатку вживається як географічне позначення Київського порубіжжя. Тільки у кінці XIIIст. Галицько-Волинське князівство надає цій назві іншого смислового значення – “країна” або “рідна земля”. Упродовж XV-XIII ст. Одночасно існувало два значення назви “Україна”: польсько-шляхетське та українсько-народне. У першому випадку це територія Південно-Західної Русі, яка розглядалась як географічне позначення кордону між західною цивілізацією і східним “варварським” Російським православ`ям. У другому цей термін уособлював у собі порубіжні степові простори, які захищали собою рідну землю. Цей термін зустрічається навіть у Євангелії. Назва нашої країни УКРАЇНА з'явилася в останній чверті XII ст. Уперше в Іпатському списку “Повісті минулих літ”, де літописець розповідає про смерть переяславського князя Володимира Глібовича у 1187 р., сказано: “І плакали по ньому всі переясяавці... За ним же Україна багато потужила”. Через два роки, у 1189 р., було відзначено, що князь Ростислав приїхав “до України Галицької” [1]. Це мало величезне значення для утвердження національної ідентичності всього українського народу. Таким чином, складна і болісна історія націо- та державотворення українського народу відбилася й на долі власної назви його країни. Маючи в минулі століття різне змістовне наповнення, на наш час поняття “Україна” остаточно набуло значення назви нашої країни, ставши символом незалежності й предметом пошани всіх національно свідомих українців.