Бердянського державного педагогічного університету

Анна Куліш,
5 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.
Наук. керівник: асист. Р. В. М’ясникова
АНДЕҐРАУНД: КУЛЬТУРА У ПІДПІЛЛІ
(НА МАТЕРІАЛІ ТВОРЧОСТІ В. ДІБРОВИ)
Кінець ХХ століття – доба зламу, коли виникає потреба змін, переорієнтацій, руйнування традицій. Вона характеризується постборотьбою, порожнечею та втомою, загострюється потреба у самокопанні, іронічному спогляданні світу і себе, запереченні будь-яких правил. Молодь років “застою”, незважаючи на всезагальний абсурд, хотіла жити “нормально”, тому вона створила власний світ, який відповідав її уявленням і був захистом від навколишнього ідіотизму. Це – андеґраунд. Найбільш яскраво у час тоталітаризму розвивалася андеґраундна література, “для творення якої потрібні лише ручка і папір”. Актуальність статті зумовлена відсутністю комплексних досліджень, які були б спрямовані на визначення особливостей формування і розвитку творчої індивідуальності письменника у контексті андеґраундної культури. Вивченням андеґраунду займаються такі дослідники як М. Айзенберг, М. Берг, І. Дьомін, Т. Жуматі, К. Рогов, С. Савицький та ін. Мета роботи: проаналізувати творчий розвиток одного із представників андеґраундної літератури – українського письменника В. Діброви і на основі його творчості визначити типологічні риси неофіційної культури. У дослідженні інтегровані біографічний, культурно-історичний та філологічний методи.
Володимир Діброва – письменник, літературознавець та перекладач – належить до покоління так званої андеґраундної альтернативи 70–80-х років. Ця сила перебувала збоку від політичної боротьби, становила альтернативу тогочасній культурі, творилася у місті, і, звичайно, перебувала у андеґраунді, бо там у ті часи перебував увесь народ. Андеґраунд – поняття, введене Дж. Натоллом у США в середині 1960-х років на позначення “підпільної” культури як частини так званої контркультури, яка протиставляла себе обмеженням і умовностям сучасного суспільства. В СРСР це поняття почало поширюватися у кінці 1970-80-х років і стало означенням товариств, які представляли неофіційне, не признане владою мистецтво.
Неофіційна культура виникає як антиутопія і повертається до модернізму та авангарду 1900–20-х років. С. Савицький пише: “Якщо західний андеґраунд – це культура надій, які не справдилися, то андеґраунд в СРСР – це культура розчарувань” [3, с. 28]. Одним із перших намагань охарактеризувати цю епоху є культурологічне есе В. Дьоміна “Художнє життя Росії 1970–1980-х рр.”. За словами автора, у книзі “вперше було створено образ складного, суперечливого культурного феномену, органіка якого у багатьох аспектах є наслідком звичайних мутацій закритої суспільної системи” [1, с. 53]. Поява В. Діброви в українській прозі була реакцією на радянську несвободу та всезагальний абсурд. Найзручнішими місцями, де тоді можна було зібрати альтернативні творчі сили, були художницькі майстерні. В одній з таких майстерень збирався гурт, який і очолював письменник. Люди, які збиралися там, влаштовували альтернативні художні виставки, на які примудрялися запрошувати іноземців, залишаючись при цьому на свободі. Пеpеписували від pуки тексти й pозповсюджували у вузькому колі втаємничених. П’ючи гpанчаками дешеве міцне вино, “андеґраундовики” тішилися тільки їм зpозумілими кpамольними натяками. Писали “в шухляду” pечі, які інколи були ваpтіснішими від усього, що тоді з’являлося друком. Також влаштовували “читки” віршів, прози, п’єс. Найпопулярнішими були твори Корнійчука, Біля-Білоцерківського.
Широко друкуватися Діброва почав лише в кінці 80–х років. Він автор багатьох збірок оповідань, романів, книжок драматургії. Та найбільшого розголосу набув роман “Бурдик” (1997), що є пронизливим прощанням з часами “андеґраунду”, скаргою представника “змарнованого” покоління, яке не змогло реалізувати себе, коли впали цензурні заборони. Саме Діброва виявився тим сміливим письменником, який на сторінках цього роману визнав пропащим своє покоління, зависле у вакуумі між Володимиром Щербицьким та Джоном Ленноном. Письменник, використовуючи абсурдні ситуації, показує соціальний абсурд: “<…> як комунізм був при силі, то і його опонент Бурдик, хоч і не процвітав матеріально, зате весь час рухався вгору. І як міг змагався з владою. Варто ж було прогресивному ладові занепасти, як Бурдик помер” [2, с. 214]. Отже, проаналізувавши творчий розвиток В. Діброви ми дійшли висновку, що типовими рисами андеґраундної культури є незгода з ідеологією та відмова від загальноприйнятих норм, цінностей традицій як художніх, так і соціальних.