|
Гарниш Вячеслав Олександрович
здобувач вищої освіти факультету менеджменту
Національний технічний університет «Дніпровська політехніка», Україна
Фоміч Вікторія Ярославівна
здобувач вищої освіти факультету математики і інформатики
Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, Україна
ПИТАННЯ УКРАЇНИ В УМОВАХ РОСІЙСЬКОГО
ПОЛІТИЧНОГО ДИСКУРСУ
Розглядаючи певні питання в умовах російського політичного дискурсу, неможливо
не брати до уваги офіційну позицію державної влади в цій країні, в незалежності від того,
де ця позиція виголошується – чи то з центральної владної трибуни, чи то з ефірів ЗМІ, чи
то на сторінках наукових журналів.
Нещодавно Президент Російської Федерації Володимир Путін написав велику статтю
«Про історичну єдність росіян та українців», в якій детально дослідив, а насправді, просто,
виголосив власні погляди на минуле та майбутнє: своєї держави та України, а також всього
центрально-східного регіону Європи [1].
Немає жодного значення чи писав її сам пан Путін чи ні, адже нічого історичного і
наукового в цій статті не міститься, за винятком якихось знаменних дат чи певних
історичних періодів в інтерпретації радянської історіографії. А саме: типових російських
стереотипів про «роль старшого брата», одвічної тези про «один єдиний народ», а також
численних спекуляцій на культурній спільності «малоросів-українців та великоросів-
росіян». Тож не варто сприймати її як наукову роботу, ба більше як фахову історичну
працю. Однак факт залишається фактом, таку статтю написано і ми маємо чітко відчути та
визначити, які політичні наслідки вона може нести за собою.
По-перше, це очевидним є твердження, що В. Путін не згодний із самим фактом, що
український народ має право на існування, постійно повторюючи тезу «про єдиний і
нероздільний народ малоросів, великоросів і білорусів». І тут треба відчути, що навіть не
Українська держава, а саме український народ [не має права на існування].
По-друге, автор черговий раз наголошує, що мешканці Криму зробили свій
«історичний вибір», проголосувавши на «референдумі» у 2014 році за «возз’єднання з
Росією». Хоча очевидним є факт, що півострів Крим є територією окупованою РФ, і там не
було ніякого вибору і не могло бути.
По-третє, це тези про «повстання» в українському Донецьку та Луганську, що там,
мовляв, люди взялися за зброю, аби захистити свої права. Тоді постає питання – а хто їм
надав цю зброю? Чи не окупант надав? Чи може ніхто їм взагалі її не надавав, може сам
окупант власною зброєю почав воєнну агресію? Це питання – риторичні, однак саме вони
відображають суть цієї «статті».
По-четверте, пан Путін несамовито стверджує, що Росія ніколи не буде
«антиукраїною», але ніколи не погодиться з тим, щоб Україна перетворилася на
«антиросію». І це знову маніпуляція – інформаційна та політична. Адже саме
пропагандистська машина Російської Федерації щодня працює, аби утверджувати серед
December 3, 2021 | Berlin, Germany | Collection of scientific papers «SCIENTIA»
.
77
росіян (та й серед українців, до речі, теж) усілякі антиукраїнські міфи і вигадки. Перш за
все задля того, щоб у російському суспільстві навіть можливості не було формувати хоча б
нейтральний, а поготів позитивний імідж України. Коли б Росія не була «антиукраїною»,
чи заперечував би російський президент існування української нації? Адже український
президент не заперечує факт існування нації російської. Коли б Росія не була
«антиукраїною», чи окуповувала вона українські міжнародно визнані території? Чи
можливо саме Україна загарбала якісь території російські? То хто ж будує такі антиподи?
Знову питання без відповіді… І таких питань можна назбирати величезну кількість.
І на останок, теза «Донбас Україні не потрібен» - це можливо, головний політичний
висновок усієї путінської історичної статті. Такі заяви можуть свідчити лише про те що,
жодних поступок або компромісів у російсько-українських взаєминах не варто навіть й
очікувати. Немало політичних експертів, західних та вітчизняних політтехнологів,
журналістів погоджуються, що стаття В. Путіна «Про історичну єдність росіян та
українців» - це якщо не офіційне оголошення війни Україні, то як мінімум офіційна загроза
- ультиматум [2]. Цікавою зокрема в цьому плані є думка журналіста В. Портникова, який
вважає, що в таких словах російського президента можна вбачати підготовку до відкритої
анексії Донбасу або нової спецоперації по «відновленню територіальної цілісності»
самопроголошених
квазіреспублік
до
кордонів,
які
відповідають
сучасним
адміністративним межам Донецької і Луганської областей [3][4].
“Тож Путіну треба виправдовувати свої подальші агресивні дії, йому потрібно
виправдовувати нову війну – ось для чого потрібні усі ці «історичні праці». Зовсім не для
того, щоб пояснити, що українського народу не існує, а для того, щоб переконати своїх
співвітчизників, що проти народу, якого не існує, – усі засоби можуть бути, аби тільки
переконати його в тому, що він – російський народ.“
– впевнений В. Портников
[3][4]
.
Отже, безпековий фактор є одним з найголовніших факторів, задля якого будь-яка
держава існує. Чи може держава Україна ґарантувати своїм громадянам безпеку від
зовнішніх агресій? Певно, що так; і воєнний конфлікт на Сході є прикладом такого захисту.
Та тут важливо розуміти, що першочерговим є навіть не власне військовий опір, кількість
військовослужбовців, їх рівень підготовки, кількість військової техніки та її стан, а
наявність та повне розуміння багатокомпонентної безпекової стратегії держави.
Досить згадати лишень минулу і позаминулу декади ХХІ століття. Чи було в той
період у політичної еліти України розуміння, що загрозу для найбільшої державної
цінності – суверенітету, буде становити офіційна політика Російської Федерації. Ба більше,
чи було таке розуміння в українського суспільства? Ніде й правди діти, мало хто в Україні
тоді міг навіть думати про те, що можливий російсько-український збройний конфлікт. В
Україні, але не в Кремлі.
Після нових президентських виборів у Росії на початку 2000х новим президентом стає
Володимир Путін, хоча насправді, просто, успадковує владу від Б. Єльцина. І вже тоді,
можна сказати, в Кремлі з’являється нове, дуже чітке бачення геополітичної системи усього
пострадянського світу. І таке бачення не залишається звичайним уявлення про світ однієї
чи кількох людей – це бачення втілюється в державну російську стратегію: політичну,
економічну, врешті-решт безпекову. А першими прикладами її втілення можна вважати
конфлікт на о. Тузла, економічні (газові) війни Росії проти України та зрештою підписання
Харківських угод у 2010 році. Здавалось б, підписання таких взаємовигідних угод з
Російською Федерацією, прекрасний шанс для налагодження та зміцнення українсько-
російських дипломатичних та політичних відносин… Однак тоді ані український
парламент, ані українське суспільство не змогло стати опором цим сумнозвісним угодам.
Саме вони стали легалізаторами повзучої окупації півострова Крим і призвели до
фатальних наслідків щодо українського суверенітету та територіальної цільності нашої
держави.
Features of the development of modern science in the pandemic’s era | Volume 1
.
78
Маючи державну безпекове стратегічне бачення наша б країна змогла певними
силами протидіяти загарбницьким інтересам Кремля набагато раніше. І ймовірно, це не
призвело б до такого становища, яке Україна має зараз. Натомість українські еліти мали
регулярне загравання з російським «дешевим» газом, що було неодноразово підтримуване
українським електоратом. Торгуючись з Росією, та борючись між себе (у кланово-
олігархічному протистоянні), Україна втрапила до російської пастки поступового
поглинення. Зараз же на сьомому році війни в Україні, на щастя, сформовані безпекові
інституції та розроблена Воєнна доктрина разом зі
Стратегією національної безпеки
України [5][6]
.
Do'stlaringiz bilan baham: |
