Бердянського державного педагогічного університету

ЛІТЕРАТУРА
1. Миронченко В. Я. Основи інформаційного радіомовлення : підручник / В. Я. Миронченко. – К. : ІЗМН, 1996. – 440 с.
2. Шостак М. И. Репортёр : профессионализм и этика / М. И. Шостак. – М. : Изд. РИП-холдинг, 2001. – 107 с.
3. Яковець А. В. Телевізійна журналістика: теорія і практика : підручник / А. В. Яковець. – К. : Вид. Дім Києво-Могилянська академія, 2007. – 240 с.
Ганна Люта,
5 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.
Наук. керівник: к.філол.н., доц. С. О. Філоненко
РЕЦЕПЦІЯ КУРТУАЗНОЇ КУЛЬТУРИ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕЗІЇ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ (НА МАТЕРІАЛІ ТВОРІВ І. ФРАНКА ТА Л. УКРАЇНКИ)
Куртуазна культура є одним із найцікавіших феноменів у світовій історії. Лицарський кодекс честі, культ Прекрасної Дами, ідея куртуазного кохання привнесли до світового мистецтва й літератури нові цінності, розкрили внутрішнє життя людської особистості. На основі куртуазної культури сформувався особливий тип літератури. Образи лицарської літератури стали міжнародною, універсальною мовою для багатьох письменників. Не залишалися осторонь цього процесу і українські класики. Насамперед ідеться про творчість Івана Франка та Лесі Українки, чільних вітчизняних письменників кінця ХІХ – початку ХХ століття. Середньовічні мотиви й образи у творчості І. Франка та Лесі Українки вже аналізувалися літературознавцями. Проте необхідним є цілісне дослідження рецепції куртуазної культури у творах українських поетів кінця ХІХ – початку ХХ століть, чим і зумовлюється актуальність обраної теми. Метою нашого дослідження є визначення художньої специфіки рецепції куртуазної культури у творах українських поетів кінця ХІХ – початку ХХ століття, зокрема поемах І. Франка “Бідний Генріх” та “Ізольда Білорука” Лесі Українки.
І. Франко використав традиційний сюжет про лицаря Генріха, розроблений німецьким письменником Гартманом фон Ауе. Істотним є питання про форму рецепції традиційного сюжету українським класиком, про міру оригінальності його поеми. Як відомо, існують три близькі форми опрацювання традиційного сюжету: переклад, переробка, переспів. Вони, однак, мають суттєві відмінності. На нашу думку, в поемі І. Франка “Бідний Генріх” використано саме переспів, адже А. Волков характеризує це поняття як проміжне явище між перекладом та переробкою тексту. До переспіву також відносять вільні переклади (неточні переклади) [1, с. 404]. В українському літературознавстві поема І. Франка “Бідний Генріх” майже не досліджувалася. Тому питання, чому І. Франко звернувся саме до цього традиційного сюжету, досі залишається відкритим. У передмові до поеми “Бідний Генріх” І. Франко писав: “Перекладаючи повість Гартмана із старонімецької мови, ми не держалися її слово до слова, а переказували свобідно, іншим розміром, скорочуючи декуди розволіклий спосіб давнього оповідання і підносячи трохи ті місця, в котрих талант автора виявляється найяскравіше” [3, с. 289]. Основною відмінністю поеми І. Франка від гартманівського варіанту є те, що український класик надає твору більшої емоційної та психологічної напруженості. Він акцентує увагу на тих епізодах, про які фон Ауе розповідає мимохідь. Це дає підстави визначити форму рецепції куртуазного сюжету як переспів.
У поемі “Ізольда Білорука” (1912) Леся Українка здійснила творчу обробку традиційного сюжету про Трістана та Ізольду. Леся Українка вводить до поеми “Ізольда Білорука” лише частину із середньовічної легенди, а саме сюжетну лінію, в якій описується період від знайомства Трістана з Ізольдою Білорукою до смерті обох закоханих. Уже з назви розуміємо, що поетеса в поемі концентрує увагу читача на образі Ізольди Білорукої, розкриває її внутрішню сутність. Традиційний образ Ізольди Білорукої є другорядним, а в деяких варіантах легенди про Трістана та Ізольду, цей персонаж узагалі відсутній. Леся Українка у повісті “Ізольда Білорука” робить цей образ центральним.
Інтерпретуючи куртуазні сюжети у своїй поезії, Іван Франко та Леся Українка довели, що вони вільно почувалися в колі образів світового письменства. Звертаючись до середньовічних мотивів, обидва поети шукали в них загальнолюдського змісту, розкриття одвічних філософських та морально-психологічних проблем. Переспіви та переробки традиційних сюжетів привнесли нові смислові відтінки до середньовічного матеріалу, збагативши і вітчизняну, і світову культуру.