ЛІТЕРАТУРА
1. Хропко П. Світ дитини в автобіографічних оповіданнях Івана Франка / П. Хропко // Література. Діти. Час. – К., 1981.
Анна Куліш,
5 курс Інституту філології та соціальних комунікацій.
Наук. керівник: к.філол.н., доц. І. Е. Співак
ОСОБЛИВОСТІ ІРОНІЇ У РОМАНІ В. ДІБРОВИ “БУРДИК”
Володимир Діброва – прозаїк, драматург і перекладач – як митець сформувався в задушливих і застійних сімдесятих. Його імя, на думку А. Бондар, – “це символ нескореності українського духу і тіла. <…> Це життєвий проект, дао, шлях, екзистенційний кандмаксімум з усіма наслідками, з усім сміттям епохи, з усією “тупістю, нудьгою, безвихіддю”, а його твори – це “самовіддане, але тихе (міжрядкове) практикування інакомислення” [1]. Поява В. Діброви в українській прозі була реакцією на радянську несвободу та всезагальний абсурд. У часи загострення соціальних конфліктів і рішучого виявлення громадянських позицій письменник рятується сміхом, який виявився непомітною, але могутньою зброєю. Актуальність статті зумовлена відсутністю комплексних досліджень творчого доробку В. Діброви, які були б спрямовані на визначення особливої ролі сміху у поетиці митця. Таким чином, дана розвідка дає можливість глибше розкрити художній світ автора та визначити роль іронії як однієї з форм комічного у романі В. Діброви “Бурдик”. Мета даної статті полягає у визначенні особливостей іронії, що домінує у романі В. Діброви “Бурдик”.
У сучасному літературознавсті відношення до іронії як до самостійної форми сміху неоднозначне. Традиційно виділяють дві форми сміху – гумористичний і сатиричний (М. Бахтін, Б. Дземидок, Ю. Борєв, Д. Ніколаєва, Є. Євніна, С. Кормілова та ін.). Польський дослідник Б. Дземидок говорить про те, що іронію не слід вирізняти як окрему форму комічного, адже вона не передбачає певних елементів світогляду. Ми підтримуємо думку Коллінз-Суобі та Л. Тимофеєва, які визначають іронію виключно як самостійну сміхову форму і ставлять в один ряд з іншими формами. Іронію досить рідко використовують у літературі, адже втілення у художньому творі іронічного сміху, з одного боку, підвладне лише високообдарованому автору, а з іншого – потребує освіченого, інтелектуально розвиненого читача. Таким високообдарованим автором є В. Діброва, якого називають елітарним письменником, а його прозу – інтелектуальною. На думку Р. Харчук,“його іронія гірка, скептична, а сміх переважно невротичний. Цей сміх, як спазм перехоплює горло. Звичайно, він маскує ридання” [3].
Найвідомішим та найпоказовішим твором В. Діброви є антитоталітарний інтелектуальний роман “Бурдик”. Іронія, яка домінує в романі В. Діброви, сприяє: зображенню абсурдності радянського і пострадянського існування. Так, наприклад, автор говорить у романі: “Дідусі, які б щось пам’ятали, нам майже не зустрічаються. Всіх, хто тоді не помер, проковтнула війна. А тих, хто пережив війну, доконав самогон” [2, с. 180]; розвінченню таких компонентів психологічної структури особистості як інертність, розбрат, політична слабкість, індиферентність етнічної ідентичності, етнічний нігілізм, покірність. Названу функцію іронії ілюструють наступні слова автора: “<…> світ скрізь єдиний, а довіряти не можна нікому. Бо люди – невдячна худоба. Ти дай їм усе, поясни, що до чого, з твердих боків обклади щастям – вони його й не помітять. Бо їм треба тільки одного – нашкодити, звалити свою провину на когось і бути весь час невдоволеними” [2, с. 160]; деміфологізації масової совкової свідомісті та викриттю культу псевдоцінностей. Так, у романі читаємо: “<…> Вітер, зимно, але він без шапки. Так тепер треба. Весь у плащі на квітчастій підкладці. Незворушна мармиза. Жодної оригінальної риси. Совітська штамповка. Людина на всі часи” [2, с. 95]. Отже, іронія у романі В. Діброви “Бурдик” виступає інтелектуальною зброєю, яка за маскою позитивної оцінки вражає своєю холодною критикою.
Do'stlaringiz bilan baham: |