Бердянського державного педагогічного університету

Анастасія Воробйова,
1 курс Інституту соціально-педагогічної та корекційної освіти.
Наук. керівник: асист. К. І. Бурлак
ДЖЕРЕЛА СЮЖЕТУ ПОЕМИ І. ФРАНКА “ЛИС МИКИТА”
Актуальність обраної теми визначається невичерпністю художньо-літературної спадщини Івана Франка, яка завжди дає нові можливості до аналізу художнього тексту. Поема “Лис Микита” єдиний з епічних творів І. Франка, який витримав п’ять прижиттєвих видань (1891, 1896, 1902, 1909, 1914), що свідчить про небувалу популярність твору. Серед сучасних дослідників, які займаються дослідженням трактування тексту слід відзначити роботи О. Багана, М. Гончарука, М. Гуняка, в яких продовжується робота попередніх дослідників. Мета роботи полягає у визначенні своєрідності інтерпретації традиційного сюжету видань поеми про пригоди Лиса. У роботі використовувались такі методи: біографічний, порівняльно-історичний.
З іменем І. Франка пов'язаний великий період розвитку не лише української літератури, а й суспільного життя роз’єднаної на той час австрійсько-російським кордоном України. Серед доробку Каменяра вагоме місце посідає поема-казка “Лис Микита” – єдиний з його епічних творів, який витримав п’ять прижиттєвих видань. Факт цей дуже промовистий – він є незаперечним свідченням небувалої популярності твору. Про це говорять і наклади, якими видавався “Лис Микита”. У передмові до третього видання поеми І. Франко зазначав, що “друге видання, надрукований в 3000 примірників, розійшовся протягом чотирьох літ”. Випадок, як на той час, нечуваний! Саме тому письменник мав повне право сказати, що “ані одна галицько-руська книжка досі не мала такого щастя у читачів” [2, с. 57].
Причиною популярності поеми слід шукати насамперед у її змісті та надзвичайно високій художній вартості. Цілком можливо, що саме величезна популярність твору і стала тією першопричиною, яка спонукала письменника впродовж більш як двадцяти років неодноразово повертатись до нього, щоразу вносячи в текст значні зміни, нерідко принципового характеру. З іншого боку, штовхнути І. Франка на шлях доопрацювання і дальшого ідейно-художнього вдосконалення поеми могла і позиція певної частини критиків, які, зрозумівши буквально авторське визначення на титулі книги “З німецького переробив Іван Франко”, вбачали в “Лисі Микиті” не оригінальний твір, а лише переробку і навіть переклад поеми Й. Гете “Рейнеке Фукс”. Тому доречно вважати, що при написанні своєї поеми І. Франко використав традиційний сюжет внісши до нього свої авторськи корективи.
Традиційний сюжет – це “сюжет (...), який переходить від покоління до покоління, від однієї літературної доби до іншої (інших), тобто такий, який зберігається й активно функціонує впродовж значного історичного часу. Другою ознакою традиційного сюжету (образу) є усвідомлене сприйняття його митцем і споживачем (читачем) як сталого семантичного художнього комплексу (структури)” [1, с. 14]. У площині традиційного сюжету лежить поняття традиційного образу, який виступає його частиною, але часто існує цілком самостійно і несе у собі певні характерні психо-поведінкові універсальні домінанти. У поемі “Лис Микита” можемо знайти ознаки традиційного сюжету: головний герой – Лис Микита – його прообразом виступає “Рейнеке Фукс” Й. Гете та сюжетну канву. І. Франко зазначав, що під час написання поеми він узяв лише головну рамку нідерландської поеми Віллєма, яка була наявна у творі Й. Гете і наповнив її національним колоритом. Метою письменника було не перекласти, а переробити стару повість, зробивши її народним добром, надати нашу національну подобу [3, с. 66].
Отже, якщо перші видання поеми-казки, можливо, і мали спільні риси з твором Й. Гете, то сьогодні можему з твердістю сказати, що окрім героя і сюжету, маємо оригінальний твір, який наповнений національним колоритом. І. Франко зміг внести у твір частку власного світогляду, але головним джерелом можемо вважати поетичну інтуїцію поета, вона вказала йому переробити джерела – і тому поема вийшла як безперечний оригінал.