— Посвідчення особи

Ретуш

...хіба легко було нести величеньку малу такій мініатюрній жінці, „лендровер” ударив її лискучим бампером по колінах, блиснув білий мережаний капелюшок, так, крихітка вмерла вмить, ледь торкнувшись асфальту гладенькою спинкою, умить пообривалися рожеві ниточки, янгольські пищики зіграли гостру жалібну ноту, кудись несуть у червоній коробочці м’яку целулоїдну ляльку...
***
Лікар у зеленому щукою плаває за прозорими дверима, порається біля апаратури. Жінка — горбом на металевому ліжку, рідне обличчя з чорними колами навколо замкнених очей, гіпсовий шолом, з-під шолома патьоки зеленки, а під шоломом — ані волосини...
— Що їй можна їсти?
— Лідо! Лідо! Павла Петровича — бігцем!.. Ідіть, ідіть звідси! Житиме!
***
...не збрехав лікар: вона жила ще шістнадцять годин, повних шістнадцять та ще чверть години, переглядаючи старі сновидіння — старі й чужі, і невдоволено копилила губку, коли сюжет видавався нецікавим, розмазаним, неромантичним.
***
...той виринав з-за рогу на страшенній десятиколісній автівці, хрипко реготав, качався товстою сракою по сидінню, крутив кермо горбатими пальцями, що густо пообростали дикою шерстю, а на пальцях — платинові персні з червоними камінцями...
Уява й біль обдурили: краще б оліграхв або ж чурка, а так наш — молодик років тридцяти, русявий, кароокий, тільки на тому місці, де має бути щира посмішка, — біло-сиза смуга зведеного судомою рота.
— Я б вибачився, коли б це мало сенс.
***
„Я прошу високий суд зауважити...” „Протестую: це не запротокольовано...” „Три роки умовно...”
— Остаточно?
Адвокат стенув плечима:
— Можемо змайструвати апеляцію. Але, судячи з мого досвіду, це все-таки остаточно...
***
...теплі ніжки у білих шкарпетках теліпаються біля шиї — посміхався по-конячому — самими зубами — і біг, біг, а мала затуляла йому долоньками очі й репетувала: „Швидше! Ой швидше, татусю!”
***
Перекреслено життя, і ще одне, і ще, ще... Темна ретуш лягла на два десятки віддаленіших, а отже, дрібніших життів, то хто казав, що смерті більше не буде — хто так безсоромно збрехав?
***
Друзі з есбеу щиро співчували, потім пригощали в кав’ярні, майже по-ресторанному — салат з дрібної морської сволоти, пиво, теляча печеня, сирні кульки, пиво, потім червоні раки на стіл понаповзали...
Цівка крові з недосмаженого м’яса.
Він підвівся, потиснув одному руку, другому — плече й рушив до виходу. Пальма. Шкіряні стільці. Барвисте шкло. Наляписті фрески.
Друзі навіть не помітили — жваво, з голою фаховою відвертістю продовжили розв’язання кримсько-татарської проблеми.
***
Смикається сушений молодик у вузькому проході між кривою шафою та розіп’ятим на стіні велосипедом, товар штучний, а доза чекати не хоче — катається по столі шприц, стримить голка, коли вже той комарик уджигне, покупець якийсь прикоцаний...
— Користуватися вмієш?
— Так, служив колись ув армії...
— Спочатку набий руку. Стріляє лунко — зауваж!
***
Той тут вечеряє — інколи сам, інколи з жінкою під пахвою. Смачно їсться, коли апетит є, еге ж, особливо якщо замовити овочеве асорті до котлет по-київськи і прилити це трохи боржомом і трохи червоним вином; смак одержує свободу й вільно наповнює тіло; далі кава, о як хочеться палити, слід якомога довше тримати в пальцях гавану із золотим паском; жінка з жартівливим викрутасом піднесе запальничку, потягнеться через стіл, стирчать гострі груди; вечір щохвилини довшає; перше коло ароматного диму, погойдуючись, пливе вгору, ще цаль — і його розітне навпіл незриме вентиляторне лезо...
***
Сходи.
Цигарку.
Ще одну...
— Посвідчення особи? Маєте щось заборонене?
— Так, маю... Пістолет.
— Не жартуйте — все одно подивимося.
Підштовхнули — обличчям до стіни — обмацали ретельно.
Молодший замислено зважив „макарова” на долоні. Старший витяг мобілку.
Він зирнув через плече:
— Як ви... здогадалися?
— Обличчя. Обличчя, браток... Поїхали, чи що?
Не обертатися. Не треба обертатися...
...вона така мініатюрна, „лендровер” ударив її по колінах, блиснув білий мережаний капелюшок, так, крихітка вмерла вмить, адвокат-кат-кат, не судіть та не судимі будете, не помста — просто...
— Поверни йому ствол.
— У тебе п’ять хвилин. Чекатимемо тут. Служба. Ти, повертайся, браток...
— Коли стрілятимеш, притисни лікти до тулуба... Набоїв не шкодуй — один грець, та сама стаття...
Кав’ярня так-сяк знайома — фрески, барвисте шкло, шкіряні стільці...
***
...а ще подумав, що людей, ближчих за цих метких оперів, у його житті більше ніколи не буде.
Липнем 2006