Наукові праці кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка

Keywords: S.O. Siropolko, scientific activity, pam'yatkoohoronna activity, Czechoslovakia, Prague, emigration.
УДК 821.161.2.09 Л.Г. Рева,
м. Київ
Біографічний дискурс Євгена Маланюка
В статті, присвяченій життю та діяльності українського літературного діяча Є. Маланюкові, є два важливих аспекти: перший – наші досліди з приводу його перебування в непрості 1920–і – 40–і роки в Чехо–Словаччині, а другий – спогади про майстра очевидця, його сучасника, колеги по Подєбрадській господарчій академії, П. Шоха. Обидва матеріали є спробою вписати до біографії поета свою сторінку, літературознавчі роздуми.
Ключові слова: Є. Маланюк, література, «Празька» школа, культура, Еллада.
Маланюк Євген Филимонович (20. 01. (2.02).1887, с. Архангород Херсон. обл., тепер селище міського типу Новоархангельськ Кіровоградської обл. – 16. 02. 1968 р., Нью–Йорк – український поет, літературний критик, літературознавець. Походив з козацького роду. 1912 р. закінчив Єлисаветградську гімназію. 1913 р. навчався в Петербурзькому університеті й політехнічному інституті. Під час І–ої Світової війни був мобілізований. 1917 р. закінчив Київську військову школу, служив старшиною в армії УНР. 1920 р. інтернований до Польщі (м. Каліш). Тут разом з Ю. Дараганом видавав літературний часопис «Веселка» (1922–23), де дебютував як письменник. 1922 р. виїхав до Чехо–Словаччини, де закінчив у 1923 р. Подєбрадську Українську господарчу академію. Одружений у першому шлюбі у серпні 1925 р. з сестрою С. Сірополка Зоєю Равич, батьками якої були Микола Равич та мати – Ніна, лікар. Невдовзі розлучився. Другий його шлюб був зі словачкою. 1929 р. – він знову у Польщі, працював у Варшаві інженером. Заснував літературну групу «Танк», співробітничав з журналом «Вісник». 1945 р. переїздить до Праги, звідти – до м. Регенсбурга (Німеччина), де працював викладачем математики в українській гімназії. З 1948 р. – емігрував до США. Ось тут і розкрився в повній мірі як письменник, літературний критик, громадський діяч.
Ми зупинимося на найбільш вагомому періоді життя Євгена Маланюка – чехо–словацькому досвіді, який став найважливішою сходинкою у майбутньому зрості одного з найбільших письменників української діаспори – Євгена Филимоновича Маланюка: спочатку подамо розвідку про зростання свідомості майстра, його становлення, потім – його промову на ювілейному святі в Празі 1947 р., знайдену в матеріалах рідкісного видання – “Українській господарській Академії в ЧСР: 1922 – 1935”, виданій у Нью–Йорку 1959 р., в якому щиро розповідає сам письменник про поневіряння, нелегкий шлях становлення в іноземному суспільстві, а закінчимо спогадами про Є. Маланюка та чехо–словацький осередок його сучасника, інженера П. Шоха (Додаток № 2). Дуже важливо для нас було показати не лише долю талановитого українського письменника Є. Маланюка, а й історичні реалії, описані ним самим, які постають для нас нехай і в суб’єктивному вимірі, що є більш важливим. До того ж долучити й суб’єктивні виміри іншого очевидця – його соратника П. Шоха, і уявити, в якому середовищі опинилася і родина Сірополків.
Сподіваємося, що ці матеріали придадуться тим, хто досліджує життя та діяльність митця, а також стануть у пригоді дослідникам і тим, хто цікавиться українською культурою та життям української громадськості початку ХХ ст. за межами нашої Вітчизни. Матеріали будуть у знадобі до розкриття родинних гілок Сірополків, повніше доповнять життєписи членів їх родини, показуючи їх на позаматерикому українському тлі.
Доля розкидала мільйони українців по всьому світу. Складна й драматична історія українського зарубіжжя, що ще донедавна в Україні або заборонялася, або безсоромно фальсифікувалася. Тільки в останні роки почали правдиво її висвітлювати. З’являється чимало вагомих праць науковців, публіцистів, журналістів, не залишається непоміченою й мемуарна література.
Йдеться перш за все про найбільш спотворений період нашої історії – 20–40 рр. ХХ ст. Неймовірні втрати внаслідок двох світових воєн, які кількаразовими хвилями прокотилися на наших теренах, а також страшний більшовицький експеримент, що коштував нам втрати еліти нації. Тепер це все – новітня історія. "Тоталітарна система, фізично знищивши українську інтелігенцію, загнала літературу, а з нею й усю культуру в прокрустове ложе марксистсько–ленінських догматів"[1].
Роль чехо–словацького українського еміграційного осередку поміж двома світовими війнами, в історії нашої держави важко оцінити. Тут діяло понад 20 українських установ і товариств, а імена видатних українців – І. Горбачевського, який був ректором Карлового університету в 1902–1903 рр., Михайла Грушевського, Олександра Колесси, Івана Борковського, Олександра Олеся, Олега Ольжича, Євгена Маланюка, а також інших славних представників українського народу, які завдяки братньому слов’янському, навіки вписані в історію світової та європейської культури і науки, діяльність яких спрямовувалась на утвердження основ гуманізму, усвідомлення себе та історії своїх народів у світовому й європейському контексті.
Раніше дискриміновані імена письменників і вчених, без яких історія української культури була б неповною, спрощеною, однобокою, знову повернулися на свою пращурівську Батьківщину. До таких імен належить і Євген Филимонович Маланюк (1897–1968) – не лише один із найяскравіших, найбільш непересічних поетів в українській та світовій літературах, поет так званої "празької школи", "поет національного болю, гніву і боротьби" [2], а й філософ, літературознавець, який зробив спробу обґрунтуванню періодів історії української культури [3].
"Маланюк і Тичина – найвизначніші з сучасних українських поетів" [4] – ось оцінка, яку надано в світовому літературознавстві визначним українським постатям.
Так уже сталося, що найбільш обдаровані люди різнопланово талановиті. Опинившись в еміграції, Є. Маланюк успішно випробовує себе, навчаючись у щойно відкритому вищому навчальному закладі – Українській господарській Академії в Подебрадах (містечку, що знаходиться за 50 км від Праги). Виступ Є.Маланюка з ювілейною промовою 16 травня 1947 року до Шевченківських роковин, як документ історії, і нині може бути важливим джерелом розуміння історичного розвитку України для закордонної громадськості (Додаток № 1) [5].
Тема української, а також російської та білоруської еміграції у Чехо–Словаччині хвилює дослідників, науковців і широкий загал і нині. Ще 14–15 серпня 1995 року у Празі відбулася Міжнародна конференція співзвучної тематики: "Російська, українська та білоруська еміграція в Чехо–Словаччині поміж двома світовими війнами. Результати і перспективи досліджень. Фонди Слов’янської бібліотеки і празьких архівів", на якій обговорювалися теми доповідей та повідомлень, що сприяли глибшому і ширшому висвітленню цього непростого періоду в історії наших народів [6].
Почуття Батьківщини у кожного з біженців було особисте і постійне. "Для них, політичних емігрантів, ставших такими після поразки УНР і змушених покинути рідну землю, як виявилося, назавжди, образ Батьківщини виникав у її широкій історичній ретроспективі постійно. Саме в епосі становлення державності, культури, формування національної самосвідомості бачили вони силу й могутність держави, шукали витоків духовного відродження, нові шляхи і можливості знаходження державності України. І саме "княжа епоха" єднала їх з сучасністю. Крізь призму "княжої доби" сприймали вони ті процеси, які відбувалися на покинутій батьківщині, і образи–символи історичного давнього часу втілювалися в поетичні рядки" [7].
Для Є.Маланюка "княжа епоха" асоціювалася з "українським середньовіччям", а улюбленим символом був історичний шлях (цикл "З варягів", вірші "Варязька балада", "Історіо–софічне" та ін.) [8].
Українська література в 20–х роках роздвоїлася: в Радянській Україні привілеювала тематика побудови світлого майбутнього, а література емігрантська розробляла теми, про які в Україні годі було б і думати. Досить часто зверталися до образу України, трактуючи історію по–своєму, задавалися одвічними питаннями ролі митця й мистецтва в суспільстві, фіксації часу… Навіть підхід до вивчення й трактування самого літературного процесу в історичному вимірі був неоднаковим. Розкуто, поза ідеологічними рамками, не спираючись на класиків марксизму–ленінізму, підходили українці–емігранти до своїх визначень, роздумів, медитацій. "Прекрасно знаючи національну історію, уважно стежачи за подіями в Україні, що відбувалися, політичними катаклізмами (Голодомор 30–х рр., репресії і та ін.), і по–людськи страждаючи від неможливості жити на рідній землі, українські поети черпали в образах–символах "княжої епохи" силу, впевненість і надію" [9].
Досліджуючи геокультуру України, Є.Маланюк дає визначення самого слова "культура". "Наша земля, – стверджує вчений, – протягом довгих століть належала до антично–грецького кругу, до кругу античної культури Еллади – родовища пізнішої культури і Риму, і Європейського Заходу. Отже, знаходилася в крузі великої, в своїм універсалізмі, неперевершеності, властиво, єдиної культури, до якої належав старовинний світ, з якого витворилася геть пізніше західня культура, вся західня культура, вся західня цивілізація сучасна і все те, що нині називаємо європейською культурою" [10].
Античній Елладі притаманна природна органічність життя. Глибоколюдська довершеність і краса; краса перш за все. Ніколи греки не зводили своїх храмів зусиллями калічених наганячами рабів, вони творили натхненно і радісно, бо праця – це гімн життю. Так само і в Україні: зведені церкви золотилися банями в ясному блакитному небі та надихали на творчість. Усьому цьому велично вторувала насичена барвами еллінська природа; так само, як і зелений український ландшафт – щедрий і неповторний. А звідси – краса духовності, нашої творчості, побуту. Історично–український ідеал, який зродився як синтез культури Еллади і старовинного Риму, одухотворений християнством і був одним із складників української культури.
У творенні образу України Є.Маланюк виходить із конкретних історичних реалій: з одного боку, це краса і сила вільного духом народу, з іншого – безкінечні навали загарбників. Захищаючись від них протягом віків, Україна завжди йшла до своєї незалежності.
Маланюк задається питанням: чи не в "елладності" геополітичного положення України між Сходом і Заходом "треба шукати причин, чому Україна, "між двома силами" існуючи, не здобулася на більше, ніж бути пляцдармом для боротьби цих сил" [11]. Можливо, вважає Є.Маланюк, звідси й випливають причини української національної драми: її весь час відривали від європейського контексту. Таким чином вироблялась і передавалась од покоління до покоління політична пасивність, обмеженість світогляду вузькомісцевими рамками…[12].
Крізь усю українську історію, Маланюк простежував дві протилежні тенденції. "Будівничий конструктивний струмінь і опортуністичне малоросійство тих, кому зручно й вигідно жити в рабстві [13] – пише С.Білокінь. – Мабуть, немає іншого українського поета, хто так відчайдушно картав не кого ж, як таки свою батьківщину за її інертну вдачу, що оберталась і спокійною толеранцією до наїзників, і байдужністю до своїх діячів" [13].
Історія української літератури веде свій початок з прадавніх кириличних рукописів. Богослужбова література, видрукована кирилицею в ХV–ХVІІІ ст. – найменш досліджена ланка в українській літературі, а між тим, книги, які здебільшого були перекладними з грецької, мали цікаві авторські передмови та післямови. Вплив Еллади позначився й тут. Гедеон Балабан, єпископ Львівський, Галицький і Кам’янець–Подільський (1530–1607), український меценат, відомий своїми книгами–шедеврами, видрукованими в Стрятині і Крилосі, користувався в основному грецькими списками–текстами. Він доповнював свій служебник, требник та євангеліє учительне чинопослідуваннями зі слов’янських книг і вносив матеріал, необхідний для українців, якого не було у греків. Відтак, книги його як з текстологічного боку, а особливо, в мистецькому плані, є раритетними. Не випадково звертався єпископ до грецьких книг. Його служебник, виданий у Стрятині 1604 року, у передмові детально розповідає про листування Гедеона з Александрійським патріархом Мелетієм Пігасом, який вимагав організації повсюдно гімназій, друкарень "умножения ради книг в преподаніє разума". У післямові до книги Гедеон Балабан скромно називає себе "исправителем священныя сея книги", а свого небожа, Федора, якому належала Стрятинська друкарня, – "типографом". Після смерті Гедеона, майно Стрятинської друкарні викупив Києво–Печерський архимандрит Єлисей Плетенецький і вона дала початок друкарству лаври (37 дошок: 17 заставок, 13 кінцівок, 6 ілюстрацій, 1 рамка), яка видавала розкішні книги впродовж трьох століть. А друкарня Крилоса перейшла львівським братчикам (7 дошок: 4 заставки, 2 ілюстрації, 1 рамка). Як відомо, друкарня Львівського Ставропігійського братства проіснувала два століття і була важливим громадсько–політичним осередком не лише в Західній Україні, а й в усій Європі.
"Сонну" національну "несвідомість, або підсвідомість", про яку говорить Маланюк, і яку нібито остаточно пробуджує в українців Т.Шевченко, відзначає і славіст–україніст Г.Грабович, погоджуючись з Маланюком, що вона ніби заякоренена, а сам етап до Котляревського – передновітній, переднаціональний в українській свідомості…[14].
Історія української літератури, як і історія народу – процес безперервний. Зусиллями дослідників, науковців зникають білі плями, фальсифікації тих чи інших часів.
А в Україні один із найяскравіших небагатьох постатей вітчизняної літератури ХХ ст., її безумовний класик, Є.Маланюк, "на жаль, так мало знаний"…[15].